Блоги

НОВИЙ СВІТОВИЙ ПОРЯДОК: МІЖНАРОДНИЙ ДИСКУРС

Резюме. Під тиском нових викликів та загроз системно змінюється і природа взаємодії між акторами міжнародних відносин. За допомогою методів системного аналізу та порівняння у статті розкриваються основні теоретичні підходи до розуміння явища «нового світового порядку», який кристалізується в результаті всеохопної глобалізації, узагальнюються сучасні тренди формування міжнародної реальності XXI століття, враховуючи нових акторів, їх вплив на стабільність та змінюваність владних систем, а також детально аналізуються концепції сучасних вчених, які формують міжнародний дискурс щодо пошуку нової парадигми світового порядку.

У дослідженні визначені основні характеристики світового порядку – легітимність, механізм внесення змін і баланс сил. Визначені ключові недоліки поствоєнного світового порядку, до яких можна віднести недостатню ефективність міжнародних організацій різного рівня щодо забезпечення принципу суверенітету для держав, поваги до кордонів; дисбаланс економічного зростання між націями; відсутність дієвих санкцій щодо порушників міжнародного права й забезпечення універсальних прав громадян; дискредитована демократична політична модель, що була визнана домінантною в постбіполярну епоху тощо. Відповідно, були розглянуті сучасні підходи до формування «нового світового порядку», у результаті чого запропоновано враховувати нові реалії взаємозалежності, які визначають майбутнє мирне співжиття націй – це баланс між свободою дій національних суб’єктів та міжнародним правом; баланс між легітимністю і силою; баланс між «регіональним порядком» та «міжнародним».

Загалом, міжнародний дискурс щодо пошуку меж «нового світового порядку» спільний в питаннях будівництва багатополярного світу у ХХІ столітті, важливості консенсусу між націями та забезпечення легітимності нових правил для усіх акторів міжнародних відносин.

Вступ. Міжнародна система, яка була сформована після розпаду Радянського Союзу зазнавала якісних змін та удосконалень, балансуючи між різноманітними інтересами нових гравців та центрів впливу. Єдиного та загальновизнаного джерела поведінки та сприйняття реальності не існувало з періоду завершення «холодної війни». Усі спроби окреслити єдине бачення розвитку світу, міждержавних взаємодій та ролі недержавних інституцій набували рекомендаційного характеру, що дозволяло втручатися, змінювати, руйнувати, а інколи й удосконалювати існуючі правила поведінки різноманітних акторів. Відповідно, у 2020 році, коли світ поглинутий неконтрольованими процесами поширення пандемії, наростанням економічної рецесії, приходом до влади популістичних політичних еліт, руйнацією довіри до ключових бюрократичних інститутів влади, поширення ядерної зброї й посяганням на суверенітет незалежних державних утворень, міжнародні відносини набувають нових ознак гібридного розвитку й квазілегітимності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Найбільш відомі системні дослідження світового порядку з врахуванням широкого спектру критеріїв соціально-політичного, військового, економічного та міжнародного були здійсненні такими вченими: Г. Веллсом «Новий світовий порядок» (1940), З. Бжезинським «Велика шахівниця» (1993), Д. Найемом «Який новий світовий порядок?» (1994), Е. Тоффлером «Нова парадигма влади» (2003), Т. Л. Фрідманом «Світ плаский» (2008), Г. Кіссінджером «Світовий порядок. Роздуми про характер націй в історичному контексті» (2017), Р. Хаасом «Розхитаний світ. Зовнішня політика Америки і криза старого ладу» (2019), В. Горбуліним «Світова гібридна війна. Український фронт» (2017), М. Наїмом «Занепад влади» (2018), Д. Кулебою «Війна за реальність» (2019), Л. Кай-Фуомом «AI. Наддержави штучного інтелекту. Китай, Кремнієва долина і новий світовий лад» (2020) тощо.

Варто виділити комплексні дослідження проблеми становлення нового світопорядку та його впливу на Україну й серед вітчизняних вчених: О. Дашевська «Новий світовий порядок: теоретичні концепції» (2015), Зарицька Н. «Економічне співробітництво України та США у форматі нового світопорядку» (2016), В. Зубов «Новий світовий порядок: кроскультурний пастиш» (2016),  О. Коппель, З. Кісільова«Новий міжнародний порядок: структурні характеристики та особливості формування» (2009), О. Матвєєва «Трансформація світового порядку в умовах глобальних загроз і викликів» (2016), В. Романова «Світовий порядок і глобальне управління» (2011), О. Семотюк «Новий світовий порядок – моделі, антимоделі, сценарії» (2000), М. Фесенко «Концептуальна інтерпретацій міжнародного та світового порядку» (2014), В. Фісанов «Світовий порядок “доби” Барака Обами і Дональда Трампа: еволюція поглядів і рішень» (2017), М. Ялі «Формування нового світового порядку в умовах глобалізації» (2007) і т.д.

Також значну увагу висвітленню пошуку ключових характеристик та тенденцій нового світового порядку в різні історичні періоди поствоєнного розвитку міжнародної системи приділяли автори-публіцисти та політики найвищого рівня, які часто робили дану тему більш популярною, конспірологічною та футуристичною, а тому й надзвичайно актуальною.

Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Дана стаття присвячена розкриттю не лише ключових теоретичних підходів до розуміння явища «нового світового порядку», а й виокремленню сучасних трендів формування міжнародної реальності XXI століття, враховуючи нових акторів, їх вплив на стабільність та змінюваність владних систем, з метою врахувати головні виклики та загрози для окремих націй та глобального світу загалом.

Постановка завдання дослідження. Систематизувати підходи до розуміння та змістовного наповнення явища «нового світового порядку»; виокремити ключові характеристики світового порядку; розкрити особливості міжнародного дискурсу щодо формування нової парадигми «світового порядку» через визначення ключових викликів та загроз як для суверенних держав, так і неурядових суб’єктів.

Для реалізації поставлених завдань були використані системний та порівняльний метод, які забезпечили комплексне обґрунтування явища, виокремлення його структурних елементів та екстраполяції в майбутні стани, враховуючи історичні аналогії та різноманітні підходи щодо його видозміни.

Виклад основного матеріалу дослідження. 2020 рік ознаменувався не лише початком світової пандемії (Covid-19), а й виразною кризою міждержавного співробітництва щодо вироблення й дотримання спільних типів поведінки на основі сформованих правил, збереження встановленої вертикалі влади, авторитету наддержавних організацій та структур неурядового походження.

Такі міжнародні організації як ООН, ВООЗ, СОТ – зазнали нищівної критики через відсутність адекватних та швидких дій щодо зупинення поширення пандемії та вироблення загальних підходів щодо протоколів лікування хворих й порятунку національних економік. Тут також варто зазначити про застосування державам протекціоністських заходів, що часто не збігаються із взятими ними зобов’язаннями перед фінансово-економічними організаціями (СОТ, МВФ, СБ тощо), але вимушеними йти на такі кроки в результаті зниження темпів економічного зростання. Такі дії доводять зміну тренду – від прагнення приєднання до міжнародних організацій вкінці 2000-х на ігнорування й порушення правил членства задля національних інтересів.

Також критичним залишається роз’єднаність світової спільноти в питанні забезпечення миру. Кількість локальних конфліктів, у які задіянні в тому числі наймогутніші держави світу щороку зростає, але найбільше занепокоєння викликає збільшення конфліктів на політичному підґрунті (World Humanitarian Data and Trends, 2017), про що свідчать дані ООН. Відповідно, це наштовхує на думку, що міжнародні організації та різноманітні системи колективної безпеки, що були сформовані за ініціативною найбільш впливових гравців, зменшили свою ефективність й не здійснюють свого прямого призначення – бути «щитом» чи «парасолькою» для ключових учасників об’єднання у випадку нападу іншого актора міжнародних відносин.

В. Горбулін зазначає, що «ми спостерігаємо певний масштабний реверсивний процес: цивілізований світ, вийшовши у ХХI століття з величезними планами на мирний і благополучний розвиток, зіткнувся з реваншистською Росією, яка спочатку стрімко відкинула нас назад, у 80-ті роки, а тепер готується й далі повертати історію назад» (Горбулін, 2017).

Виходячи з вищесказаного, можна сформулювати ще одну ключову тенденцію, яка народжується в такій нестабільній системі, але є критично важливою для збереження стабільності в світі, – це дискредитація міжнародного права як джерела універсальності та справедливості по відношенню до будь-якого громадянина, етносу, нації, держави та груп держав.

Окремо слід згадати про системні нападки на демократію й її ключові принципи, з якими ніби крокує формування «нового світового порядку». Якщо після розпаду СРСР ніхто не ставив питання про перемогу капіталізму над соціалізмом, а вся пропагандистська машина західного світу однозначно зафіксувала «останній хресний хід» демократії до «інакодумців» (Ф. Фукуяма, С. Хантігтон, З. Бжезинський), то події 11 вересня 2001 року – напад на башні-близнюки в США – ознаменував перегляд світової політики й доцільності одностороннього поширення демократії. Значна кількість країн ісламського світу, пострадянського простору в процесі власної трансформації виявилися не здатними до швидких і системних змін, що й породило суттєві сумніви як на рівні політичної еліти, так і суспільства загалом щодо доцільності такої системи. Саме тому є важливим сформувати ключові підходи до розуміння явища «нового світового порядку» та окреслити його особливості після 2020 року.

Якщо згадати першу спробу описати дане поняття, то варто розпочати із праці відомого англійського дослідника Г. Веллса. Він зазначав, що новий світовий порядок (після 1940 років) має ґрунтуватися на трьох базових принципах: соціалізмі, законі і знаннях. Для автора було важливо підкреслити, що світ має бути побудований на повному світовому соціалізмі, науково спланованому й керованому, а крім цього критично важливим має стати неухильне й жорстке дотримання законів, повага до прав людини, свобода слова, друку, критики тощо. Такий собі спосіб примирити монархію і республіку, капіталізм і соціалізм, демократію і комунізм.

Частково такий підхід можна знайти у обґрунтованій в 50-60 роках ХХ ст. теорії конвергенції, яку просували такі вчені як  П. Сорокін, Дж. Гелбрейт, У. Ростоу, Х. Шельський та О. Флейтхейм, Я. Тінберген, прихильниками також були А. Сахаров і З. Бжезинський.

Вдалим можна вважати визначення «світовий порядок», який О. Коппель і З. Кісільова пропонують розглядати як «ідентифіковану за часом, в фізичному та міжнародно-політичному просторі структуру взаємозв’язків, заснованих на системі норм та правил, вироблених світовим співтовариством та регулюючих відносини держав та інших суб’єктів міжнародної системи на певному історичному етапі розвитку, а також на різних ієрархічних рівнях цієї системи, які відповідають потребам найвпливовіших суб’єктів міжнародної системи даної історичної епохи (О. Коппель, З. Кісільова, 2009, с. 13).

Узагальнюючи значну кількість досліджень з теми обґрунтування явища «світового порядку», варто виокремити ключові його характеристики:

1. Легітимність. Вона не просто задає правила міжнародних відносин – як і чого дозволено прагнути, як встановлювати і змінювати правила, – а й показує, наскільки з цими правилами й принципами погоджуються дійові особи, наділені реальною владою.

2. Механізм внесення змін. Тобто, існування визнаного процесу й процедури формулювання, зміни та імплементації нових принципів і правил для усіх міжнародних акторів.

3. Баланс сил, або наявність фізичної можливості захищатися від агресії.

Р. Хаас визначає міжнародний порядок як комплекс зусиль різних держав, спрямованих на те, щоб не допускати використання військової сили задля досягнення зовнішньополітичних цілей (Хаас, 2019, с. 47).

Таке розуміння світового порядку доводить домінування у сприйнятті діяльності різних країн права на власний суверенітет. Тобто, ніхто не має права тлумачити інший країні (її лідерам, еліті), яким чином реалізовувати свої національні інтереси щодо впровадження внутрішньої та зовнішньої політики.

Його концепція «Світового порядку 1.0» ґрунтувалася на «підтримці та утвердженні найкращих рис суверенного порядку; зокрема, міжнародна спільнота має визнавати за державою розумну дозу автономії, утверджувати чітку повагу до кордонів і принципів міжнародного співжиття, що їх не дозволено змінювати за допомогою військової сили та інших форм примусу» (Хаас, 2019, с. 266). Разом з тим, Р. Хаас визнає, що дане сприйняття стабільності світу надто застаріле. До того ж це правило системо порушувалося основними геополітичними гравцями світу: США, Росією, Китаєм.

Поряд із визначальною роллю суверенітету, що робило держави самостійними учасниками міжнародних відносин, гарантувалося й право «на рівних» взаємодіяти з будь-яким іншим учасником, тобто, мати рівні права в доступі до загальнолюдський ресурсів, універсальних норм, справедливих та чесних правил. Відповідно, для періоду двоблокового протистояння цього було достатньо й навіть вважалося суттєвим прогресом в забезпеченні стабільного розвитку людства.

Саме тому світопорядок ХХІ століття абсолютно є крихким, розхитаним, без відчуття опори.

Г. Кіссінджер у своїй доповненій праці «Світовий порядок. Роздуми про характер націй в історичному контексті» (2014), також підтримує ідею, що сформований після Другої світової війни баланс сил та визначені критерії й правила збереження миру у світовому масштабі вичерпали себе.

Він пише: «загроза хаосу співіснує з безпрецедентною взаємозалежністю: ідеться про поширенн зброї масового знищення, розпад держав, наслідки хижацького ставлення до навколишнього середовища невикорінені практики геноциду, а також поширення нових технологій, що загрожують вивести конфлікти за межі людського контролю чи розуміння» (Кіссінджер, 2017, с. 8).

Відповідно, можна погодитися з авторами, що «новий світовий порядок» мусить враховувати сучасні реалії взаємозалежності, які визначають майбутнє мирне співжиття націй, – це баланс між свободою дій національних суб’єктів та міжнародним правом (принципами й правилами поведінки); баланс між легітимністю і силою; баланс між «регіональним порядком» та «міжнародним».

Для подолання хаосу світового масштабу важливо усвідомити:

1. загрози від руйнування старого устрою й відсутності нового прямо чи опосередковано чинять тиск на абсолютно усіх міжнародних акторів;
2. конфлікти, кризи, нестабільність або безлади безпосередньо впливають на усіх учасників регіональної політики, а в подальшому залучають й світових гравців до ескалації або вирішення проблемної ситуації, що доводить взаємозалежність світу;
3. глобалізація породжує з одного боку всеосяжну взаємозалежність держав, інколи нівелюючи їхню роль міжнародними урядовими й неурядовими організаціями, які отримали частину суверенітету цих крїн, а з іншого – посилила регіоналізацію та тенденцію до ізоляціонізму;
4. великі світові гравці повинні подолати зверхнє домінування над меншими і слабшими учасниками міжнародних відносин, а США мають суттєво переглянути свою стратегію домінування, адже самостійно ні забезпечити силовий баланс, ні дотримання уже сформованих Вестфальською системою правил, не здатні;
5. крім національних акторів, у сучасній системі міжнародних відносин функціонують й інші субєкти (МО, ТНК, ЗМІ, індивіди, терористичні організаціїрелігійні рухи, наркокартелі тощо), які часто відіграють набагато серйознішу роль у вироблені правил, ніж деякі держави світу, саме тому їх місце, значеня і роль, мають враховуватися;
6. формування «нового світового порядку» можливе за спільної згоди акторів до вироблення загальноприйнятих правил взаємодії, поведінки, які отримають реальні гарантії та набір усвідомлено визнаних усіма гравцями санкцій за їх порушення.

Відповідно, враховуючи характеристики світоустрою середини ХХ століття, який все ще продовжує діяти, але щоденно зазнає суттєвих змін через неврахування нових глобальних та локальних тенденцій, варто розглянути основні підходи вчених щодо формування «нового світового порядку», який очікує світ протягом наступних десятиліть.

Як стверджує М. Наїм, західний (часто американський) світ розглядає дискусії щодо вироблення нового світового порядку на становлення багатополярності та рівновіддаленості як спробу похитнути могутність США, керуючись логікою «ліфта» (Наїм, 2018, с. 395). Американські теоретики доводять, що країни розвиваються, рухаючись то вверх, то вниз – тому втрата всезагального контролю над світовими процесами, є тимчасовим явищем і США от-от повернуться до глобального домінування.

Ч. Купчан стверджує, що «західний порядок не зміниться новою політичною силою чи домінантною політичною моделлю. Це буде нічий світ. Уперше в історії світ стане взаємозалежним – але без центру тяжіння чи глобального правителя» (Купчан, 2012).

Для Г. Кіссінджера «Світовий порядок держав, які стверджують гідність особи, учасницьке врядування та співпрацю на міжнародному рівні відповідно до узгоджених правил, може бути нашою надією та натхненням. Але прогрес на цьому шляху необхідно підтримувати низкою проміжних етапів» (Кіссінджер, 2017, с. 297). Відповідно визначальним трендом має залишитися процес пошуку компромісу між великими гравцями, які в подальшому здатні змусити менші країни й недержавні утворення до вироблення й дотримання правил співжиття за нової міжнародної реальності.

Р. Хаас пропонує власну концепцію «нового світового порядку», називаючи її «Світопорядок 2.0», до якого міжнародна спільнота рухається надзвичайно динамічними темпами. В основі цього «порядку» критика застосування силових методів (прямих та гібридних) та агресії, що занурює світ в небезпеку й нестабільність. Суверенітет, який є абсолютом, був зруйнований доктриною «обов’язку захищати», особливо щодо урядів, які свідомо порушують права власних громадян. Хоча й дана доктрина не показала своєї ефективності у застосуванні, про що свідчать затяжні конфлікти, де застосовувалися різноманітні міжнародні інтервенції.

«Світопорядок 2.0» грунтується на принципі «суверенних зобов’язань» – це зобов’язання держави перед іншими державами і через них – перед громадянами інших держав (Хаас, 2019, с. 261). Враховуючи, що глобалізація зробила усіх взаємозалежними, то й відповідальність за свою внутрішню й зовнішню політику держави несуть не лише перед своїми громадянами, а й перед сусідніми дежавами, регіоном місцерозташування та світовою спільнотою. Як доказ, варто згадати економічні кризи, торгівельні війни, епідемії, військові конфлікти – наслідки яких стають надто відчутними чи то у вигляді впливу на зростання економіки, чи то масових біженців, чи то невчасного контролю поширення захворювань тощо.

Ціль – щоб держави світу взяли на себе суверенні зобов’язання вести найефективнішу політику; дискваліфікація або покарання (осуд, низькі оцінки в міжнародних рейтингах) для держав, які неспроможні або небажають здійснювати певні практики і досягати певних цілей; прагматизм й багатостороння співпраця у вирішенні надскладних завдань; знайти простір для осмисленої участі відповідних недержавних гравців (Хаас, 2019, с. 290-291).

Однак, Р. Хаас доводить необхідність зберегти окремі елементи старої системи: повага до державних кордонів; механізм покарання (фізичний чи фінансовий) за його порушення; індивідуальний підхід до локальних проблем; право лише гуманітарних інтервенцій; консенсус про неприпустимість тероризму; легітимізація превентивних дій щодо недопущення поширення ядерної зброї; кібербезпека за єдиними правилами тощо.

Відповідно, автор намагається зберегти окремі елементи старої системи, яка носить ознаки обґрунтованого й доречного використання в порядку забезпечення стабільності й розвитку світу, поряд з цим визначаючи ключові загрози й виклики глобалізованого світу, які можна подолати лише новими вимогами до держав.

Ще один вчений Кай Фу Лі навпаки вважає, що держави як національні утворення в майбутньому зникнуть під тиском дій транснаціональних корпорацій, які просувають різноманітні типи продукції, побудовані на штучному інтелекті (Кай Фу Лі, 2020). Це має змінити не лише природу виробництва, де людина буде звільнена від виробничої й рутинної праці, а й характер взаємодій між державами, адже розвиток інновацій нівелюватиме застосування високотехнологічної зброї, що зменшуватиме кількість конфліктів та війн. Загалом, державам варто прагнути бути більш «пристосованими» до нових реалій, вести конкурентну баротьбу за швидке освоєння штучного інтелекту на користь національних інтересів й більш тісній та якісній співпраці з новими гравцями цього ринку. Саме цей елемент стане основою нового світового ладу й забезпечить відповідний баланс і стабільність.

Отже, «новий світовий порядок», якого б зразка він не був, однозначно рухається до багатополярності. Залишаються важелі, які постійно стримують великі держави світу від нападу один на одного, але уже не залишилось аргументів, щоб забезпечувати суверенітет національних держав від більш сильних учасників. Право сильного повертається в міжнародну реальність.

Щоденно розмивається роль міжнародного права та забезпечення прав і свобод громадян. Третя хвиля демократизації й «кінець історії» не відбувся. Демократія не стала панацеєю для людства й не відіграла роль універсального політичного порядку, що гарантує прогрес країнам. Нації та спільноти вимагають змін принципів і правил щодо гарантій їхньої свободи дій, віросповідання, комунікування, реакції на події та процеси локального й регіонального масштабів.

Консенсус щодо легітимності – це єдине правило, яке дозволить країнам виробити спільні знаменники побудови «нового світового порядку» у ХХІ столітті, інакше ми усі приречені на боротьбу за виживання без навіть уявної міжнародної підтримки.

Подальші дослідження теми будуть грунтуватися на виявлені ефективних елементів геостратегії для України, враховуючи особливості розвитку міжнародних відносин у «новому світовому порядку».

References

1. Friedman T. The World is flat. (2008). Translated from English by M. Rudenko. Kyiv: Akta.
2. Haass R. (2019). A World in Disarray. American Foreign Policy and the Crisis of the Old Order. Translated from English by M. Klymchuk. Kyiv: Osnovy.
3. Horbulin V. The World Hybrid War. Ukrainian Forefront. (2017). Kyiv. Folio.
4. Horbulin V. (2017) Yakyi Feniks narodytsia zi zgharyshcha svitovoi hibrydnoi viiny? [Which Phoenix will be born from the heat of World Hybrid War?] Dzerkalo tyzhnia [The Mirror of the week] [online] Avialiable at: https://zn.ua/ukr/internal/yakiy-feniks-naroditsya-zi-zgarischa-svitovoyi-gibridnoyi-viyni-259112_.html
5. Kai-Fu L. AI Superpowers: China, Silicon Valley, and the New World Order (2020). Translated from English by V. Punko. Kyiv: Book Chef.
6. Kissinger H. World Order: Reflections on the Characters of Nations and the Course of History. (2017). Translated from English by N. Koval. Kyiv: Nash Format.
7. Koppel O., Kisilova Z. (2009) Novyi mizhnarodnyi poriadok: strukturni kharakterystyky ta osoblyvosti formuvannia [New international order: structural characteristics and features of formation] Aktualni problemy mizhnarodnykh vidnosyn [Actual problems of international relations] No. 87. pp. 11-17.
8. Kupchan Ch., (2012). No One’s World: The West, the Rising Rest, and the Coming Global Turns. Oxford University Press.
9. Naim. M. The End of The Power. (2018). Translated from English by O. Demianchuk. Kyiv: Book Chef.
10. Toffler A. Powershift: Knowledge, Wealth, and Violence at the Edge of the 21st Century. (2003). Translated from English by N. Burdukova. Kyiv: Akta.
11. World Humanitarian Data and Trends. (2017). [online] Avialiable at: https://interactive.unocha.org/publication/datatrends2017/

Опубліковано:

Міщенко А. Новий світовий порядок: міжнародний дискурс /А. Міщенко // Міжнародні відносини: теоретико-практичні аспекти. – Київ, 2020. – №6. – с. 44-55. Доступ: http://international-relations.knukim.edu.ua/article/view/218771