Стаття присвячена аналізу основних геостратегічних пріоритетів України, які мають стати основою реалізації геостратегії розвитку країни та сприяти формуванню її міжнародної суб’єктності. Виявлено вплив зовнішньополітичних загроз на сучасний стан трансформації дво- та багатосторонніх відносин з глобальними геополітичними гравцями й центрами, що визначає необхідність перегляду системи ключових засобів та методів просування національних інтересів країни в умовах нового світового порядку. Встановлено субрегіональний рівень та стримувальний тип сучасної геостратегії України як результат основних суспільно-політичних процесів, що відбуваються в державі.
Оцінено вплив на Україну двох геополітичних гравців Сполучених Штатів Америки та Російської Федерації, що залишає її малою державою, геополітичним центом (віссю), об’єктом боротьби, та роль таких суб’єктів міжнародних відносин на посилення та послаблення ролі України в глобальній системі прийняття рішень. Доведено, що з метою формування власної суб’єктності та посилення ролі на у світовому масштабі, Україна змушена обирати новітні, асиметричні до застосованих проти неї, засоби і методи протидії зовнішньому впливу та встановленню контролю над національними територіями.
…
Висхідними тезами для нас стануть наступні гіпотези:
- Україна є маленькою державою з точки зору врахування її геополітичної могутності;
- Україна є об’єктом міжнародних відносин, а не суб’єктом;
- Україна втратила на найближчі 5-10 років шанс стати регіональним лідером для країн, що прагнуть уникнути тиску з боку Росії;
- Україна потрапила під всеохопний вплив та контроль геополітичних гравців: США та Росії.
Вище окреслені гіпотези визначають геостратегічні пріоритети країни та сприяють пошуку асиметричних, креативних, нестандартних механізмів та засобів до просування власної геополітичної стратегії.
В. Горбулін, здійснюючи аналіз поняття «гібридна війна» й нового світопорядку, який намагається побудувати своїми діями Росія, підтверджує, що «наша головна стратегічна загроза — це навіть не питання, чи знайдемо ми тактично успішні відповіді на “гібридну війну” (хоча це життєво важливо), а чи зможемо ми зрозуміти цей новий “гібридний світ”, зрозуміти його закони й закономірності (які зараз нам видаються хаосом), і як саме ми скористаємося цим знанням» [5].
Відповідно, чи зможемо ми адекватно, без зайвого популізму та надто широкої суспільної риторики, визначити місце України в регіональному й світовому масштабі. Об’єктивізм – є раціональним й прагматичним елементом, що сприяє ефективності та неупередженості реалізації геостратегії країни. Хто, якими засобами, в які терміни, з якою кінцевої метою? – ключові питання, які потребують відповіді.
Документ, який відображає офіційну позицію влади щодо питання формулювання геостратегії країни, визначення її пріоритетних напрямків діяльності та основних засобів реалізації є Щорічне послання Президента України в 2016 році до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2016 році» [1]. Його аналіз виявив перенасиченість використання агресивно-дипломатичної лексики, статистичних та економічних показників, політичних та соціальних пріоритетів та тенденцій.
В даному документі чітко відображені основні стратегічно важливі напрямки, в яких наша держава планує діяти та розвиватись в короткостроковій перспективі. Він є продовженням багаторічної практики фіксації наявних досягнень та втрат, а також «дорожньою картою» для виконавчої гілки влади щодо того, яких основних змін та результатів чекає суспільство (дещо популістичний елемент) від влади в різних напрямках її діяльності.
Україна – є державою – геополітичним центром (віссю), значення якої випливає не з її сили й мотивації, а з особливого «вразливого розташування» – географічного (геостратегічного) положення щодо «геостратегічних гравців», за висловлюваннями З. Бжезинського [2]. Поряд з нею до цієї групи країн також входять Азербайджан, Туреччина, Іран й Південна Корея. Кожна з цих країн власним розвитком або зміною геостратегічного спрямування впливає на позицію або навіть історичне майбутнє прямих сусідів, з якими має спільний кордон, а також визначає напрямок розвитку своїх стратегічних партнерів.
Ці країни доповнюють, визначають або видозмінюють геополітичну стратегію так званих «геостратегічних гравців» – тобто, держав, які мають спроможність і національну волю застосовувати силу або вплив поза своїми кордонами для того, щоб змінити наявний геополітичний стан справ в регіоні або в глобальному масштабі. До них в Євразії, на думку З. Бжезинського, належать Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія.
Саме тому варто підкреслити: Україна в реалізації своєї геостратегії орієнтується на країни-сусіди, вивчає їх сильні та слабкі сторони, переймає найкращі елементи розвитку та внутрішнього управління, дистанціюється від негативних тенденцій та стає певним симбіозом, посередником, «золотою серединою» культурно-ментального, соціально-демографічного та політично-економічного впливів.
Геостратегічні центри, в тому числі й Україна, обирають завжди субрегіональний рівень геостратегії, тобто реалізації та власного просування країни як незамінної й важливої, однак схильного до динамічної та оперативної зміни пріоритетів під тиском геостратегічного гравця або їх множини, території. Такі країни є «Ахіллесовою п’ятою» для більш сильних, але консервативних держав. Субрегіональний рівень передбачає усвідомлене та об’єктивне бачення своєї країни як «буферної зони», за контроль над якою змагаються світові глобальні лідери з метою поширити свій вплив ідеологічного, військового та культурного спрямування.
Це підтверджують й досвід розвитку та позиціонування себе на міжнародній арені й інших країн зі списку геостратегічних центрів.
Що ж до типу геостратегії, то він чітко окреслений тими основними завданнями, вирішення яких є пріоритетним для України: позбавитись тиску та військової агресії з боку Росії, боротьба за звільнення окупованих територій, а також формування інформаційної безпеки щодо мінімізації впливу елементів «гібридної війни» на суспільство.
Саме тому варто визначити, що Україна має комплексно розробити та реалізовувати стримувальну (оборонну) геополітичну стратегію, де зовнішня політика держави використовується як пріоритетний напрямок, спрямований на забезпечення захисту від агресивних дій чи різноманітних форм експансії з боку інших держав та блоків. Президент П. Порошенко постійно наголошує на необхідності дипломатичного вирішення українського питання й Міністерство закордонних справ є головним виконавчим органом в просуванні цього пріоритету.
Засіб, який використовується для такої реалізації – пошук ефективних союзників, а також звернення до міжнародних організацій, що можуть вплинути на ситуацію та супротивника. У Щорічному посланні Президента України в 2016 році до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2016 році» чітко описано, що наша держава визначає зовнішньополітичним пріоритетом євроатлантичну інтеграцію (тісна співпраця з ЄС та НАТО).
Для підтвердження: «у плані стратегічної комунікації визначальними для реалізації євроатлантичного курсу є неухильна політична воля керівництва країни рухатися до інтеграції з НАТО та стійке зростання рівня суспільної підтримки курсу на членство в Альянсі. Для практичної реалізації євроатлантичного курсу необхідно насамперед максимально використовувати можливості існуючого формату особливого партнерства з НАТО, а також посилювати двосторонні та багатосторонні зв’язки з країнами – членами Альянсу. Ці можливості мають бути використані з урахуванням змін, що відбуваються в Альянсі, насамперед, нової стратегії адаптації НАТО до сучасних викликів та загроз» [1, c. 120].
З іншого боку, як писали у своїй праці А. Качинський та Д. Молоченко, аргументуючи необхідність мінімізувати участь у вирішенні українських конфліктів зовнішніх суб’єктів: «поєднання повноважень держави і міжнародних безпекових інститутів загрожує втратою керованості, може нині обмежувати їхню волю і здатність до рішучих військових дій – як за мандатом ООН, так і в рамках ситуативних коаліцій… Зростання могутності держави повинно здійснюватися за рахунок створення сучасної армії та нарощування оборонного потенціалу як надійної зброї стримування» [6, c. 34].
Тут можна не погодитись з авторами, адже інколи політична влада, що очолює державу в період конфлікту, особливо, якщо він є довготривалим, не завжди в змозі раціонально та об’єктивно оцінити свої позиції, можливості та рівень загрози й наслідків певних тактичних кроків. Саме тому стає важливим не прагнути самостійно, без видимої, хоча б політичної, підтримки, формувати стратегію протидії або загального розвитку країни.
Як писав В. Горбулін: «Ми повинні чітко розуміти, що для України воєнна загроза з боку Росії не зникне ніколи. Причому ймовірність зростання цієї загрози (і перехід її до активної фази) тим вища, чим менш успішною буде робота Росії з дестабілізації України іншими методами» [4].
Тому наша геополітична стратегія має мати комплексний симбіоз й чіткий план зовнішньополітичного просування країни на міжнародній арені, поряд з щоденним й рутинним обов’язком посилення віськової могутності та безпекового потенціалу країни.
Про співпрацю України з різноманітними міжнародними організаціями писало багато вчених та політиків, висловлюючи свою прихильність або незадоволеність щодо такого засобу просування національних інтересів, однак виключити впливовість цього механізму неможливо. Інколи публічний дискурс, неформальність переговорів, фінансова й міжнародна допомога, стають більшу корисними та результативнішими, ніж усі задекларовані, підписані та оприлюднені документи.
Що важливо, «головним завданням євроінтеграційного курсу України сьогодні є виконання положень Угоди про асоціацію з ЄС, при неухильному збереженні орієнтації на демократичні цінності й розбудову демократичних інститутів держави» [1, c. 125].
Окремим елементом, який враховує українська політична еліта, це структурні зміни, які можуть вплинути на цілісність та відкритість ЄС щодо нашої країни, а саме: загроза розпаду об’єднання. Тому логічним є формування пріоритету розбудови двосторонньої співпраці з тими країнами, які прямо впливають на прийняття політичних рішень як в Європі, так і світі загалом. Це зокрема – Німеччина, Франція, Туреччина.
Висновки. Таким чином, пріоритетом для України з метою реалізації стримувальної геостратегії в політичній сфері є інтеграція взаємодії з Євроатлантичний та Балто-Чорноморський регіонами, співпраця з яким стає вкрай важливою для розвитку держави в довготривалій перспективі.
Паралельно Україна має здійснити інтелектуальний прорив щодо формулювання та затвердження стримувальної геополітичної стратегії з чіткими кроками по її досягненню та з використанням не лише всього національного потенціалу держави, а й вирізненням нестандартних підходів, асиметричних засобів та механізмів її реалізації. Саме це забезпечить можливість адекватно реагувати на зовнішні загрози, прояви «гібридної війни» й довести власну суб’єктність на міжнародній арені.
Використані джерела:
- Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2016 році». [Текст] / – К.: НІСД, 2016. – 688 с.
- Бжезінський З. Велика шахівниця. [Текст] / З Бжезинський. – Львів-Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. – 236 с.
- Бжезінський З. Вибір: світове панування чи світове лідерство [Текст] / Пер. з англ. А. Іщенка.- К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2006. – 203 с.
- Горбулін В. 2017-й: далі буде… [Електронний ресурс] / В. Горбулін // Дзеркало тижня. 02.07.2016. – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/internal/2017-y-dali-bude-cinnisni-resursi-viyni-i-miru-ukrayinskiy-format-_.html
- Горбулін В. Хитромудра невизначеність нового світопорядку
… [Електронний ресурс] / В. Горбулін // Дзеркало тижня. 26.08.2016. – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/internal/hitromudra-neviznachenist-novogo-svitoporyadku-_.html - Качинський А. Індикатор могутності провідних країн світу: характер, тенденції та прогноз [Текст] / А. Качинський, Д. Молоченко // Зовнішні справи. 2015. № 7. С. 32-35.
- Лозовицький О. Геополітичні інтереси – головний імператив сучасного державотворчого процесу [Текст] / О. Лозовицький // Економічний часопис – ХХІ. – 2007. – №5-6. – С. 29-33
- Міщенко А. Легітимація влади в умовах трансформації суспільств [Текст] / А. Міщенко // Трибуна. – 2011. – № 2. С. 43-47.
- Халецька Л. П. Еволюція поняття «могутність» у політичній думці Франції кінця ХХ – початку ХХІ століття / Л. П. Халецька // Наукові записки Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова: зб. наук. статей. – К. : НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2012. – Вип. 102. – С. 262-272.
- Colar D. Une intervention sur la “notion de puissance dans les rélations internationales depuis le milieu du XIX siècle” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://artic.acbesancon.fr/lp_lettres/publicad/itineraire/ itineraire2//puissancegpedetravail9899.pdf
Стаття опублікована у Науково-теоретичному альманаху “Грані”
https://grani.org.ua/index.php/journal/article/view/826
