ДОВІРА ГРОМАДЯН ДО ПОЛІТИКИ ПРАВОГО СПРЯМУВАННЯ В КРАЇНАХ ЄВРОПИ: ІНТЕГРАЦІЙНИЙ АСПЕКТ

Mishchenko Alla, PhD in Political Science

Останні чверть століття ознаменувалися приходом до влади у багатьох країнах Європи, а потім і США, правих та популістських політичних партій та лідерів. Дана тенденція стала невипадковим актом зневіри громадян у політиках-технократах та євроінтеграторах, а швидше способом відповісти на виклики, які сформувалися в процесі глобалізації та тиску на національні імперативи суспільств.

Відповідно, потребує доведення теза, що довіра громадян до політиків  крайнього правого спрямування в країнах ЄС прямо впливає на формування інтеграційних тенденцій в регіоні.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Зростанням популярності правих партій в країнах Європи стали об’єктом дослідження ще в період 1970-х років, коли з’явилися перші центри стабільного післявоєнного розвитку у вигляді країн, які досягли суттєвої економічної та політичної стабільності. Це були спроби осягнути спільність між так званими «старими» й «новими» правими щодо спадковості ідеологій та методів діяльності.

Серед зарубіжних вчених, які детально розглядали причини та наслідки  підвищення довіри громадян до правих сил та їх наслідки для окремих країнах та  регіоні Європи загалом були Д. Арт, М. Бурлей, І. Бурума, Г. Дахс, Д.- Б. Джудіс,  Г. Кітчельт, Х.-Д. Клінгеманн, Н. Маєр, Л. Марч, М. Мінкенберг, К. Мудде, Н. Урбінаті, Е. Хобсбаум та інші.

Вітчизняна наукова думка в дослідженні правих сил в Європі не надто широка, хоча дослідження в цьому напрямку суттєво розвиваються. Варто згадати про праці вчених В.А. Ачкасова, М. І. Гримської, В. Денисюка, Ю. Латиша, А. Линецького, В. Литвина, А. Полякової, І. Печеранського, А.В. Шеховцова.

Виділення невирішених частин проблеми. Початок ХХІ століття відзначився масовим поширенням руху правих сил в Європі та країнах Америки, що в сучасних умовах лише набирає обертів у вигляді підтримки громадян у загальнонаціональному масштабі, вийшовши за рамки локального рівня. Поширення відповідних настроїв серед населення та підвищення рівня їх довіри до політиків такого спрямування відзначається й досить небезпечною риторикою щодо загальнолюдських цінностей, способів міждержавної мирної інтеграції країн, виплеканих й нормативно закріплених в актах (деклараціях, конвенціях) міжнародних інституцій.

Ще більш небезпечним видається загострення ситуації після референдуму у Великобританії щодо виходу країни з ЄС (т. зв. Брекзит) та подальшої ланцюгової реакції консервативних та сепаратистських рухів в окремих регіонах суверенних держав ЄС щодо припинення членства в організації.

Незважаючи на цілу низку комплексних досліджень вузького й широкого спрямування щодо місця й ролі правих сил в Європі, залишається досить невизначеним аспект подальшого наростання тенденцій до підвищення довіри громадян, які можуть призвести до зміни інтеграційної політики Америки та ЄС щодо своїх сусідів. Ще більш актуальним це питання постає з точки зору європейської та євроатлантичною інтеграції України, яка була проголошена сучасною владою як пріоритетна стратегія розвитку.

Відповідно, метою дослідження є аналіз тенденцій підвищення рівня довіри громадян до правих сил в країнах ЄС щодо впливу на інтеграційну політику в регіоні.

Головними завданнями статті, відповідно, є визначити особливості застосування понять «праві», «крайні праві», «праві популісти»; виокремити історичні передумови виникнення сучасного руху правих сил та їх спільність з фашистськими течіями в Європі ХХ століття; дослідити тенденції поширення правих сил та зростання рівня довіри до політиків відповідного спрямування в період 2000-2018 роки в ЄС; проаналізувати вплив рівня довіри громадян до правих сил в країнах ЄС на формування загальноєвропейської інтеграційної політики.

Виклад основного матеріалу дослідження. За останні майже двадцять років суттєво змінилася внутрішня політика Європи в бік її правого спрямування. Довіра громадян до політиків, які ратують за збереження культурної самобутності, чистоти нації та консервативного виховання суспільства, стали наріжною риторикою в таких країнах як Австрія, Франція, Нідерланди, Угорщина, Польща й останні голосування в федеративних землях Німеччини.

Ще більш важливим постало питання виникнення загроз щодо інтеграційних процесів спільного проживання в межах Європейського Союзу і щодо механізмів тісної взаємодії з країнами Східної Європи, в тому числі з Україною.

Для прикладу, Україна у 2014-2018 роках стала країною з найбільшою фінансовою допомогою від ЄС в розмірі 3,81 мільярда євро, отримала безвізовий режим та наростила обсяги співпраці у впровадженні статей Угоди про асоціацію.

Однак поряд з цим, усі питання реалізації цих форм співпраці наштовхувалися на перешкоди щодо їх доцільності від політиків правого спрямування. Це і референдум в Нідерландах щодо ратифікації Угоди про асоціацію України з ЄС, результат якого був подоланий голосуванням в Парламенті країни; протистояння у Європарламенті проти макрофінансової допомоги для України, де 124 депутати з 527 проголосували проти цього рішення; також рухи лобістів щодо обмеження квот для українських товарів в доступі на європейські ринки, керуючись лозунгом «Не забирайте роботу в європейців!» і т.д.

Окремо варто згадати про політику уряду Угорщини щодо блокування двосторонньої взаємодії України та НАТО через порушення прав угорців на Закарпатті у зв’язку з прийняттям Закону України «Про освіту» (2017 р.). Угорщина наполегливо блокує проведення Комісії Україна-НАТО на рівні глав держав і урядів країн Альянсу – з метою вироблення якісних механізмів подальшої співпраці, особливо щодо участі організації в протистоянні незаконним діям Росії в Чорному та Азовському морях та проведенні щорічних військових навчань.

Саме тому основними загрозами для країн, що не є частиною Європейського Союзу в їх інтеграційних намірах є риторика політиків правого спрямування, які за останній період вийшли з маргінального й локального рівня на загальнодержавний, чим змінюють підходи в реалізації стратегії зовнішньої політики власних держав й геостратегії європейської політики.

Варто коротко окреслити термінологічні особливості використання в даному дослідженні понять «праві», «крайні праві» та «праві популісти».

У «Оксфордському політологічному словнику» ми знаходимо наступне тлумачення «правих» – ті, хто в опозиції до соціалізму та соціал-демократії, тяжіють до християнської демократії, націоналізму… а крайні праві – до расизму й фашизму [4, c. 545-546].

Праві сили в Європі можуть бути визначені також як популістські, тому що усі вони працюють із єдиним соціальним електоратом та апелюють до одних і тих же лозунгів. Важливими елементами є популістська риторика (неоліберальна економічна політика та партикулярна позиція до соціальних питань);  авторитарна етноцентрична (расистська) ідеологія в лозунгах «Франція для французів!», «Польща для поляк!»; пошук винних (турки в Німеччині, араби у Франції й Фландрії), а також в останній період критика неефективного центрального керівництва та «брюсельських бюрократів» [1, c. 9].

Відомий американський вчений Д. Б. Джудіс, визначаючи популістів лівого й правого спрямування пише: «ліві популісти борються за народ проти еліти чи істеблішменту. Це вертикальна політика низів і середнього прошарку, які об’єдналися проти верхівки. Праві популісти борються за народ проти еліти, яку вони звинувачують у потуранні третій стороні, наприклад іммігрантам, ісламістам чи агресивним афроамериканцям.» [14, c. 16]. Слід досить обережно ставитися до підвищення довіри громадян до правих популістів сил, адже часто це є ознакою політико-економічною кризи, яка наростає всередині держави або регіону.

Окремо варто відзначити підходи, що визначають передумови виникнення правих сил в сучасному світі. Так, А. Полякова стверджує, що в історичній ретроспективі ми можемо поділити «старі праві» – це фашистські режими міжвоєнної Європи, – та «нові праві», які є чи то спадкоємцями, чи то не досить вдало дистанціюються від лозунгів попередників. Авторка зазначає: «нові праві партії відрізняються від старих правих своєю позицією щодо демократії: «сучасні праворадикальні партії є антисистемними та критичними до ліберальної демократії, проте не спрямовані проти демократії на словах» [8].

Однак цікавою особливістю сучасних правих партій є їх схожість з лівим крилом (комуністичними партіями) в риториці щодо «націоналізації ключових галузей промисловості, забезпечені державою права на працю та права на соціальну допомогу, а також підтримка традиційної структури сім’ї» [8]. Гра на різних ідеологічних полях як окремий елемент популізму пов’язаний з електоральною боротьбою партій за прихильність громадян й розширення соціального спектру підтримки.

Відповідно, прямого зв’язку з фашистськими політичними режимами міжвоєнного періоду дані партії не мають (лозунги, символіка, поведінкові особливості), а їх риторика ґрунтується на викликах, які постали перед даними суспільствами в період з 70-х років ХХ століття. Але досить цікавим залишається факт, що найбільшої легітимації праві сили здобули саме в країнах,  колишнього міжвоєнного домінування фашизму. Так, А. Шеховцов, пояснює: «частина суспільства вважає встановлення колабораціоністських режимів під час Другої світової війни нормальним актом влади, направленим на мінімізацію втрат з боку мирного населення. Крім того, в цих країнах зазвичай високо розвинені ревізіоністські суспільно-політичні субкультури, що прагнуть демонізувати комунізм і представити добровільну співпрацю з нацистами як природну спробу запобігти встановленню прокомуністичних режимів» [10, с. 238].

Але ситуація не є однозначною для усієї Європи. Ті країни, які ще до середини 60-х років ХХ століття володіли власними колоніями в Азії та Африці, більше схильні як до етнічної, так і до релігійної толерантності (Бельгія, Великобританія, Іспанія, Португалія) й підвищення підтримки правих політичних партій всередині держав є незначним. Саме тому вони часто виступають останнім джерелом збереження загальноєвропейських та людських цінностей в ракурсі посягання й на цілісність Європейського Союзу.

Отже, здійснивши систематизацію різноманітних підходів до виявлення спільних рис правих політичних партій в сучасній Європі, їх можна визначити наступним чином:

1. базове обличчя електорату – робітники та середній клас;
2. ксенофобська риторика;
3. нативізм – жорстке протистояння будь-яким меншинам (іммігрантам, біженцям), яке базується на відчутті належності до певного народу [2, с. 13];
4. ідея географічної експансії з метою об’єднання нації;
5. збереження культури та традицій;
6. етнічний націоналізм, що повертає питання суверенітету та кордонів держав на порядок денний інтеграційної політики ЄС;
7. ототожнення національного та релігійного націоналізму в країнах, де потужна присутність релігійного чинника в суспільному житті;
8. євроскептицизм до спільного проживання й нівелювання діяльності загальноєвропейських інституцій;
9. високий рівень безробіття та міграційна політика, але в меншій мірі.

Ключовими представниками правих сил в сучасній Європі, які стали об’єктом дослідження в період 2000-2018 років, є наступні політичні партії: Партії «Право і справедливість» та «Ліга польських родин» у Польщі; Партії «Велика Румунія» та «Партія румунської національної єдності»; «Австрійська партія свободи»; Угорська партія «Йоббік»; «Національний фронт» у Франції; Болгарський національний союз «Атака»; «Золотий Світанок» у Греції; «Шведські демократи»; «Пегіда» та «Альтернатива для Німеччини» у Німеччині; «Свобода і пряма демократія» у Чехії; «Партії свободи» у Нідерландах; «Ліга Півночі» у Італії.

Аналіз попередніх досліджень та сучасні особливості зростання рівня довіри європейців до політичних партій правого спрямування дали можливість систематизувати ключові тенденції такого процесу, а саме:

1. Змінилася електоральна база прихильників з бідних і обмежених у правах на середній клас, який прагне здійснити захист уже нарощених можливостей від посягань як держави, так і третьої сторони, якою є іммігранти, тимчасові трудові робітники, представники інших рас і націй.
2. Ностальгія як «серцевина всіх праворадикальних рухів, а історична пам’ять – їхня ключова категорія» [6]. Як доказ варто згадати ключові тези, на яких грунтувалася пропаганда, що призвела до Брекзиту: відновити втрачені могутність, самобутність, економічну незалежність, право самостійної міграційної та соціальної політики, а також безпекової під тиском загроз тероризму. Політика історичної пам’яті Польщі та Угорщини (особливо щодо України) стала зброєю в руках польських правих політиків. Важливим аспектом цього є якраз не бідність та безробіття населення, а благополуччя націй, які повертають риторику політиків з буденних проблем у відродження історичного антагонізму з іншими народами.
3. Впровадження пропорційної виборчої системи, яка є домінуючою в більшості європейських країн, знівелювало й викорінило адресну співпрацю політиків з виборцями. Втрачений зв’язок досить легко відновлюють локальні партії з популістською риторикою, що досить якісно співпрацюють з соціальними групами різнонаправленого спрямування й таким чином нарощують прихильність.
4. Якісним підґрунтям посилення довіри громадян до правих політичних сил стала потужна мережа громадських організацій та рухів, які проводять безперервну роботу щодо популяризації їх ідей. Тут варто згадати антимусульманські протести, рух антиглобалістів, Європа без мігрантів, мітинги проти біженців та квот на їх розподіл в межах країн ЄС. Загалом, проти політики відкритих дверей, яку відстоюють в Брюсселі. І. Бурума зазначає: «загальною темою у людей, які вірять в те, що мусульмани загрожують західної цивілізації, є їх відмова визнавати іслам релігійною вірою. Це культура, кажуть вони. І стверджують, що вона не сумісна з «західними цінностями». Рівно те ж саме часто говорилося про єврейську «культуру» в минулому» [13].
5. Географічне походження правих партій носить регіональний характер та локальний рівень представництва. Більшість політичних сил здобули популярність в окремих частинах країни з особливо сильними традиційними поглядами громадян. Часто там, вони навіть складають частину місцевого представницького органу (Бельгія, Іспанія, Німеччина).
6. Зростання представництва в національних парламентах та урядах й, відповідно, вихід з маргінального стану. В окремих країнах (Греція, Угорщина, Швеція) праві змогли вибороти місця в парламенті, набравши від 3 до 18 % голосів виборців, що перетворило їх на частину правлячої опозиції або учасників широкої коаліції. У той час як у Австрії, Польщі та Чехії уже сформовані уряди за участі правих, які намагаються визначати як внутрішню, так і зовнішню політику країн. У Франції М. Лепен, яка ратує за вихід з ЄС та депортацію мігрантів, змогла вийти до 2-го туру президентських виборів, а її партія посіла 3-є місце (27,6%) на місцевих виборах у 2017 р. Як наслідок, уже сьогодні ми аналізуємо можливе наростання присутності політиків правого спрямування в Європарламенті, що прямо впливає на процеси визначення політики інтеграційного характеру для ЄС.
7. Пошук нових перспектив та формування альтернативних до ЄС об’єднань. Мова може йти про відродження активної співпраці в межах Вишеградської четвірки та новостворений союз «Тримор’я», підтриманий США та критикований Німеччиною і Францією. Ця тенденція засвідчує загальне розчарування або навіть несприйняття, особливо в країнах Східної Європи, якістю розв’язання питань регіональної безпеки під тиском загроз з боку Росії, політики економії (3% дефіцит бюджету країни), відсутністю врегулювання процесу масової міграції, втручанням у внутрішні справи держав щодо квот на розподіл біженців, проведення реформ тощо.

Отже, враховуючи загальні тенденції до поширення правих сил в Європі в період 2000-2018 років, центристським елітам, які намагаються відстоювати загальнолюдські цінності та вироблені повоєнною Європою пріоритети, варто врахувати посилення позицій політичних сил в найближчому майбутньому. Адже посилення їх ролі та впливовості в одній країні, додає натхнення та стимули на успіх в боротьбі за довіру громадян для політиків відповідного штибу в суміжних країнах регіону.

М. Бурляй пише про необхідність тверезого погляду на дане питання, інакше ми не просто втратимо потенційних союзників, ми втратимо Європу. Головні загрози, на його думку, криються в тих рішеннях, які поки лише на словах, але можуть стати діями «від торгових війн Трампа до обіцянки Росії та Молдови заблокувати вступ Британії після Брекзиту до Світової організації торгівлі» [12].

Висновки й перспективи подальших досліджень. Отже, суттєве зростання ролі правих політичних партій, особливо підсилених популістськими гаслами, прямо може вплинути на загальні тенденції розвитку всього Європейського Союзу та політики, яку він реалізує щодо своїх сусідів та партнерів. Варто згадати про наростання тенденцій щодо обмеження подальшого розширення ЄС та навіть виходу ключових гравців з даної об’єднання. Приклад успіху цього процесу, який завершиться у 2021 році, підписанням остаточної угоди про вихід Великобританії, відкриє шлях для потенійних правих політиків ратувати за аналогічне майбутнє. Про це уже голосно говорять в Іспанії, Франції та Греції.

Слід пам’ятати, що політичний спектр Європи змінюється й лише країни, які оголосили про свої євроінтеграційні наміри та зможуть якісно, ефективно та інноваційно «пристосуватися» до нових реалій, отримають відповідний стратегічний результат для власної держави.

Для України виявиться важливим елемент уникнути основних негативних загроз, які щороку будуть лише посилюватися з точки зору зростання прихильності європейців до правих політичних партій. Саме аспект виокремлення ключових механізмів та нестандартних рішень буде основним аспектом в подальшому науковому дослідженні даної теми.

Список використаних джерел

1.                   Ачкасов В., Линецкий А. Ложная альтернатива: «третий путь» европейских крайне правых / В. Ачкасов, А. Линецький // Политэкс. – 2008. – №1. – с. 5-12; 2.                 Гримська М. І. Нативізм як складова ідеології крайніх правих політичних партій / М. І. Гримська // Грані. – 2016. – № 1. – С. 12-17; 3.                 Денисюк В. Праві партії в Європі: де зараз і що буде потім? [Електронний ресурс] / В. Денисюк // Geostrategy. 1.06.2016. Режим доступу: http://geostrategy.ua/news/pravi-partii-v-evropi-de-zaraz-i-so-bude-potim; 4.                 Короткий оксфордський політичний словник : пер. с англ. / Джефрі Андергіл, Пол Артур, Сиріл Барет, П. Берд ; За ред. І. Маклін, А. Макмілан; Пер. В. Сидоров, Д. Таращук, П. Таращук . – Київ : Основи, 2005 . – 789 с. 5.                 Кудрик В. Час правих і винуватих: чи варто Європі боятися радикальних популістів [Електронний ресурс] / В. Кудрик // Апостроф. – 26.01.2017. – Режим доступу: https://apostrophe.ua/ua/article/world/europe/2017-01-26/vremya-pravyih-i-vinovatyih-nujno-li-evrope-opasatsya-radikalnyih-populistov/9753; 6.                 Латиш Ю. Брекзит і правий поворот у Європі [Електронний ресурс] / Ю. Латиш // Критика. – 06.2016. – Режим доступу: https://krytyka.com/ua/solutions/opinions/brekzyt-i-pravyy-povorot-u-ievropi; 7.                 Литвин В. Популістські партії у структурі модерних партійних систем країн Центральної Європи : порівняльний аналіз / В. Литвин // Освіта регіону : політологія, психологія, комунікації. – 2012. – № 2. – С. 69–77;

8. Полякова А. Праворадикальні партії в Центрально-Східній Європі: це економіка? / А. Полякова // Спільне: журнал соціальної критики, – №5. – 2012. –  с. 39-52;
9. Печеранський І. Правовий ідеологічний рух Європи та політичні уроки для України [Електронний ресурс] / І. Печеранський // Міжнародні відносини: теоретико-практичні аспекти. – №1. – 2018. – с. 63-72. Режим доступу: http://international-relations.knukim.edu.ua/article/view/133414/129931;
10. Шеховцов А. В. Особливості політичної культури і електоральна підтримка нових праворадикальних партій в європейських країнах / А.В. Шеховцов // Політологічний вісник. Зб-к. наук. праць. – К.: “ІНТАС”, 2008. – Вип. 37. – с.237-246;
11. Art D. The Politics of the Nazi Past in Germany and Austria. – New York: Cambridge University Press, 2006. – 231 p.
12. Burleigh Brexit vs. the Irish Question // Project Syndicate. [Electronic resource]. Mode of access: https://www.project-syndicate.org/commentary/brexit-irish-question-uk-breakup-by-michael-burleigh-2018-11. – [Accessed 7 November  2018];
13. Buruma I. The West’s Race Problem // Project Syndicate. [Electronic resource]. Mode of access: https://www.project-syndicate.org/commentary/west-race-problem-chemnitz-by-ian-buruma-2018-09. – [Accessed 13 September 2018];
14. Judis J. B. The Populism Explosion: How the Great Recession Transformed American and European Politics / John B. Judis. – New York: Columbia Global Reports, 2016. – 184 p.;
15. Mudde С. Populist Radical Right Parties in Europe. – Cambridge: Cambridge University Press, 2007. – 385 p.

Джерело: http://international-relations.knukim.edu.ua/article/view/159102