Міщенко Алла
Найбільші та найпрогресивніші цивілізації розвиваються у створеному ними світі, де існує майже вільний обіг капіталів, людей та товарів. Таким чином, глобалізація, як явище руйнування кордонів, щороку лише набирає обертів та занурює у цей простір навіть найбільш віддалені регіони та ізольовані простори й країни. За обставин, коли свобода пересування блокується умовними правилами (мита, збори, фінансові правила, паспортний контроль, санкції та обмеження), природній / механічний рух населення не зупиняться. Тому кожна країна або їх об’єднання, зразка ЄС, намагаються створити умови та правила співжиття на певних територіях, а також бути готовими до кризових міграційних явищ.
Теоретичне підґрунтя «мультикультуралізму» полягає в тому, що в глобальному світі так стали називати «політичну програму, що прагнула надати рівної цінності кожній окремій культурі й кожному варіанту пережитого досвіду, особливо тим, які в минулому були невидимі або недооцінені» [3, с. 110]. Відповідно, спочатку цей термін стосувався афроамериканців, канадських франкофонів й іммігрантів-мусульман.
Пізніше, питання різності підходів до формування мультикультуралізму відобразилось на відмінних підходах і політиках, які країни закріпили в межах власного суверенітету. Так, США й Канада створили рівні умови життя, до яких без виключення мають адаптуватися усі іммігранти, що прагнуть асимілюватися в країнах. Країни Європейського Союзу з часів постколоніальної трансформації діють за принципом рівності прав і свобод учасників, рівності простору, рівності можливостей й максимального збереження етнічного коріння та ідентичності особистості. Т. Сарацин, описуючи вплив масової міграції в Європу мусульман вважає, що єдиним виходом формування мультикультуралізму, збереження ідентичності цих груп й формування цілісних суспільств поваги та прийняття Іншого може бути правова основа. «Норми свободолюбної правової держави за всіх обставин мають пріоритет над релігійними нормами, які відступають від них, та над звичаями іммігрантів, належних до іншої культурної традиції» [2, с. 29].
У той час як країни Перської Затоки, наприклад, обирають формат «штучного залучення» мігрантів лише на тимчасовій основі, без можливості асимілювання, отримання громадянства або прав і свобод на рівні з представниками корінних жителів. Тобто, політика мультикультуралізму по-різному тлумачить ставлення до збереження ідентичності особистості в нових умовах проживання в різних країнах.
Ф. Фукуяма вказує на одну цікаву деталь щодо ідентичності, яка не вимірюється правилами, а є лише наслідком розвитку суспільств під тиском визнання того, що на території країн є дискриміновані групи: «самоповага індивіда залежить від поваги, що має більша група, з якою він пов’язаний» [3, с. 106]. Тобто, політика мультикультуралізму в глобальному світі з’явилася як наслідок боротьби певних вразливих та обмежених груп, їхньою боротьбою за гідність й права щодо гарантування збереження власної ідентичності.
Відповідно, «у кожної маргіналізованої групи був вибір між ширшим і вужчим уявленням про власну ідентичність. Вона могла або вимагати від суспільства такого самого ставлення до її членів, як і до членів панівних груп, або обстоювати окрему ідентичність і вимагати поваги до її членів як до людей, що відрізняються від основної частини суспільства» [3, с. 107]. Американський формат більше схожий на перший формат, у той час як країни Європи ґрунтуються в основному на другому принципі: визнання й прийняття усіх ідентичностей, відмінностей.
Відповідно, варто підкреслити, що ключове завдання для будь-якої держави або їх союзів в період глобалізації полягає в пошуку спільного знаменника, який буде формувати політичну нації, визнаючи відмінності, досвід, культурний код різних ідентичностей. Д. Муазі зазначав: «Захід вирізняється унікальною сумішшю універсалізму, глибоко вкоріненою повагою до верховенства права та небайдужістю до соціальної та економічної рівноваги» [1, с. 178]. Головне подолати емоції страху, приниження й невпевненості, які керують різними групами в їх способі сприйняття Іншого, а далі подивитись на спільне майбутнє з надією, вірою та бажанням мирного й правового розвитку.
Зазвичай це тлумачать як патріотизм, що передбачає визнання простору, в межах якого ти ростеш і розвиваєшся, як домінантного й найбільш оптимального для самоідентифікації. Коли виникає таке почуття єднання з іншими представниками, незалежно від походження та інших відмінностей, тоді формується політична нація, здатна боротись і захищати такий простір. Тобто, ключове питання держави – це сформувати гідні умови для відмінних культур та ідентичностей й підтримувати їх протягом тривалого періоду для послідовного накопичення критичної когорти людей, що ідентифікують себе виключно з цим простором.
Тоді мультикультуралізм буде дієвою політичною практикою, усвідомленою та підтримуваною як громадянами, так і новими соціально-культурними групами, що приєднуються, а глобалізація світу стане більш толерантною та зрозумілою.
Список використаних джерел:
- Муазі Д. (2018). Геополітика емоцій. Як культури страху, приниження та надії змінюють світ. Київ : Брайт Стар Паблішинг, 181 с.
- Сарацин Т. (2016). Німеччина сама себе руйнує. К. Темпора. 462 с.
Фукуяма Ф. (2022). Ідентичність. Потреба в гідності й політика скривдженості. К. Наш Формат. 192 с.
Посилання: Культурно-мистецькі практики і процеси в дискурсі сучасного наукового діалогу: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (Київ, 20–21 березня 2025 р.) Київ : КНУКіМ, 2025. С. 111-113
