Після розпаду СРСР світ стояв на порозі смерті, але не фізичної, а політичної. Такий прогноз дав відомий американський вчений Ф. Фукуяма у своїй відомій книзі «Кінець історії» [4]. Адже стало зрозуміло, що капіталізм з обличчям ринкової економіки, плюралізму думок, свободи слова й обов’язковості загальних і чергових виборів, що функціонував у країнах Заходу переміг альтернативну реальність, яку впроваджували в Східному блоці. Це соціалістична модель планової економіки, суспільство «авторитарної особистості», цензура й яскравий симулякр виборності представницьких органів влади через непрозорі та неальтернативні вибори.
Загалом світова політична кон’юнктура ніби змирилась з таким порядком речей й активно почала будувати Новий світовий порядок, де домінуючою силою стала одна країна – США – від думки, позиції, погляду, рецензії тощо залежали долі цілих держав, регіонів та світу, загалом.
З. Бжезинський вказує, що Америка є сучасною імперією або наддержавою, а в разі її послаблення як головного суб’єкта світових процесів і змін, світ отримає катастрофічні наслідки, а саме: «через занепад Америки зникнуть зовнішні обмеження, на які мусили зважати держави, що міркували над одностороннім застосуванням сили» [2, с. 86].
Відповідно, варто підкреслити, що незважаючи на визнання у світі демократії як найкращого типу політичного режиму та системи, за якої громадянин отримує найбільші вигоди, можливості та блага, що сформувалися у вигляді так званої «американської мрії», у світі залишаються ті держави, які це не просто заперечують, а активно борються проти цієї хвилі вестернізації, американізації чи демократизації.
До таких країн в першу чергу відносяться ті, де комуністичний режим залишається правлячим: В’єтнам, Куба, Пн. Корея, Китай. Другим блоком країн можна назвати країни арабо-ісламського світу, які глибоко орієнтовані в усіх сферах на релігійний чинник, основні положення якого не співвідносяться з базовими принципами демократії (щодо захисту прав, гендерної рівності, періодичності виборів тощо). До третьої групи країн можна віднести неідеологізовані режими тоталітарного й авторитарного типів (країни пострадянського простору, Пд. Америки та Азії). Четверта група країн – це держави втраченої суб’єктності або ті, що не здійснюють жодне управління на своїй території (окремі країни Африки, які потерпають від громадянських війн, самопроголошені утворення).
Насправді, це досить суттєва кількість держав, що намагаються не просто протиставити певний тип управління, демократичному зразку, а зруйнувати навіть той баланс, який існує серед «хороших» демократій і «поганих» автократій [5]
Рис. 1. Індекс демократії 2019.
Як наслідок, з’явилася низка праць із глибоким дослідженням досвіду державного будівництва та політичного управління низки країн альтернативного зразка, що стали достатньо економічно успішними: Гонконгу, Китаю, Сингапуру, Пд. Кореї та інших успішних країн Пд-Східної Азії, – які, на думку багатьох вчених, впроваджували особливий симбіоз різноманітних класичних зразків побудови нації та держави – мериторкатію.
Короткий оксфордський політичний словник дає наступне тлумачення поняттю «меритократія» – це еліта, представників якої характеризують радше непересічні особисті якості та здібності, ніж особливе соціальне походження [3, с. 399].
Д. Белл у праці «Китайська модель» [1] обґрунтував переваги та недоліки меритократії в Китаї. Він зазначає, що вона містить дійсно цікаві позиції: це і раціональний підхід на етапі державного управління, послідовність політики, системність та довготривала стратегія, яка ймовірно швидше впроваджується, бо відсутні ризики у вигляді політичної зміни еліти й, відповідно, курсу розвитку країни, а при владі ті представники суспільства, які довели системі кращість своїх здібностей, навичок та вмінь.
Виокремивши позитивні аспекти меритократії для розвитку держав, особливо досить великих територіально й вимушених адаптувати власний ідеологічний компонент з вимогами глобального світу, що був створений після ІІ світової війни, Д. Белл вказує на вразливість такої моделі: вождистський тип управління, етатизм, домінування державного інтересу над суспільним чи індивідуальним, нехтування правами громадян, невидиме державне регулювання економіки, цензура.
Варто зазначити, що меритократія є досить привабливою альтернативою західній демократії, особливо для транзитних політичних систем, які часто страждають через нездатність впровадження тих змін громадянського, соціального чи релігійного стандарту, що роблять її більш відкритою та конкурентною. Країни перехідного типу часто залишаються в орбіті авторитарних керівників й власну нездатність побудувати потужні інклюзивні інститути й демократію виправдовують схильністю впровадити альтернативний та апробований успішними країнами формат, якими і є меритократія.
Відповідно, боротьба за вплив на нестабільні країни буде в подальшому лише посилюватися між протилежними світобаченнями великих глобальних гравців з метою впровадити глобальні правила більш вигідного зразка.
Список використаних джерел:
- Белл Д. Китайська модель. Політична меритократія та межі демократії / Деніел Белл; пер. з англ. Олександр Дем’янчук. – К. Наш формат, 2017. – 312 с.
- Бжезинський З. Стратегічне бачення: Америка і криза глобальної влади / Пер. з англ. Ганни Лелів. – Львів : Літопис, 2012. – 168 с.
- Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ.; За ред. І. Малкіна, А. Макмілана. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2006. – 789 с.
- Фукуяма Ф. Конец истории и последний человек / Ф. Фукуяма; Пер. с англ. МБ. Левина. — M.: OOO «Издательство ACT: ЗАО НПП «Ермак», 2004. — 588 с.
- Democracy Index 2019. [online]. The Economist. 2019. Available at: http://www.eiu.com/topic/democracy-index
http://ir.nusta.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/4950/1/4635_IR.pdf
